ІСТОРІЯ  СЕЛА  ДОВГЕ  ІРШАВСЬКОГО РАЙОНУ

 Верховинське село Довге розміщене у невеликій приборжавській долині неподалік гори Бужора, оточене горами, покритими, в основному, буковими лісами.

Одне з старовинних сіл колишнього Марамороського комітату, вперше згадується в історичних джерелах у 1383 році під назвою "Госув Мезев” (Hozyumezov, в українській транскрипції – Довге Поле). Згодом, у 1409 році, відоме вже під назвою Долга, бо осілі русини назву "Dolha” (довге) перевели на своє, і село отримало назву Довгоє1.

Історія села Довге тісно пов’язана з родиною феодалів Довгаїв, які відомі тут вже у ХІІІ ст. Один з членів родини (Амбру Долгаї) у XV ст. звів тут замок-палац, первісна будова якого була зруйнована за рішенням Національних зборів Угорського королівства.

 Вальі Андраш, дослідник історії населених пунктів Угорщини у XVIII ст., у своєму Описі відзначав, що село Довгоє було маєтком графа Телекі й тут проживали угорці та русини, які за віросповідуванням  поділялися на римо-, греко-католиків (уніатів) та реформатів (кальвіністів); що земля в долині Боржава непогана, родюча і не потребує значних добрив, а населення в основному займається випалюванням вапна, торгівлею на ярмарках Хуста, Севлюша та землеробством. Село належало до другої категорії населених пунктів Угорщини2.

Про походження назви села місцеві старожили зберігають декілька легенд-оповідей.

Колись у далекі старі часи жили тут три брати, які по смерті батька почали ділити "гатар” (земельні володіння села). Один з братів (звався Бринька, бо "бринів носом”, а від нього пішло село Бронька) отримав гатар у Бронці. Другий брат обійшов много "гатарів”, бо був високий (довгий), і від нього пішло Довгоє. Третій був меншим і малим і йому як останньому дістався гатар у Задньому (тепер Приборжавське), бо був він задній (останній) з братів. 

А ще кажуть старі люди, що село "староє, первісноє”, знаходиться в урочищі Свинки. Воно вже давно пропало, і на тому місці можна знайти залишки цегли, а інколи чути як звідти долинають дзвони3.

"Наше село тому зветься Довгоє, бо перший чоловік у селі звався Довганьом”4.

 Ще одна легенда теж згадує братів Довгалів, менший з яких поселився у Задньому, а двоє старших поділили між собою Довжанський гатар. Старе село знаходилося в урочищі Губищі, де була колись дерев’яна церква, від якої залишився фундамент. Згодом перші жителі зійшли на низину до Боржави і тут поселилися5.

Вірогідно, що історія села Довге тісно пов’язана з родиною феодалів Довгаїв, які були руського (слов’янського) походження. Від угорського короля за службу вони й могли отримати у володіння села Довге, Заднє та ін6. Пізніше село перейшло до володінь угорського графа Телекія7. У ХІХ ст. історія села була тісно пов’язана з діяльністю тут залізообробного заводу, який виготовляв чавунні грубки з написом "Долга” ("Dolha”) і належав державі-казні8. Як згадують старожили, цей завод знаходився колись в урочищі "Гамора” – "Пуд гурками”, а в урочищі "Долини” викопали яму, аби вода, що стікала туди, била "клепач”, яким дробили руду. Залізну руду добували у Брегівську із Загаття9. Зараз згадку про колишній завод зберігає хіба що назва однієї з вулиць – вулиця Гаморна.

Сучасне Довге налічує близько 7000 жителів, понад 2000 будинків, які розміщені на 44 вулицях, одна з яких – центральна і носить назву Велика. За роки незалежності нова сільська влада ліквідувала назви вулиць, пов’язані з радянською добою, і повернула в більшості старі назви, а деяким вулицям дала нові, пов’язані з історією краю та села. Так з’явилися вулиці Боднарівська, Куклівська, Куруців, Січових стрільців, Августина Волошина, професора Якуба та ін. І це закономірно, бо ж Боднарі, Кукли, Ловги, Трикури, Керечанини, Ковачі, Саварини, Дутки, Сенинці та інші є старожилами села. Про це красномовно свідчать написи на хрестах та надгробних пам’ятниках на великому старому цвинтарі, що знаходиться в урочищі Тік. Він розташований з правого боку дороги, що веде в село з верхнього його кінця (з с. Бронька). Це кладовище-цвинтарь, або як його тут називають "теметюв”, поділене на три великі частини з трьома входами-воротами. Саме в середній частині "теметюва” знаходиться надгробні пам’ятники XVIII-XIX і поч. ХХ ст. ст. Тут збереглися кам’яні, витесані з піщаника хрести з візерунками та написами старослов’янськими кириличними літерами.

З шести старих кам’яних хрестів тільки на декількох ще можна прочитати залишки написів. На одному напис повідомляє, що тут похована дружина священика Гефія, яка померла у 1840 році. Окрім дерев’яного та бетонного, є ще великий кам’яний різьблений з піщаника хрест.

На цьому ж цвинтарі є близько 10 залізних хрестів з візерунками, очевидно, вилиті на місцевому залізообробному заводі у ХІХ – на ХХ ст. Написи гласять, що поховані тут в основному угорці, очевидно, робітники лісо- чи залізообробного заводу: Берталан Капоста, Мадярі, Мауріц, Кароль, Кертис та ін. Поховання на цьому цвинтарі проводилися до кінця 70-их років. Пізніше на кінці села за трансформаторною лінією був відкритий новий цвинтар (по дорозі на Кушницю ).

До старих цвинтарів можна віднести і єврейський та угорський по Боднарівській, на землі Василя Ловги. "А була то земля колись Йогана Приняка, який  мав понад 2 га землі і вимушений був судитися з нами, котрі хотіли від нього ту землю відібрати та зробити прохідну дорогу на свій цвинтар, бо до того ходили через землю графа Телекія, важче та ліпше було ходити через землю Приняка”, - оповідає Василь (******). На честь того, що Приняк виграв суд при чехах, поставив на ньому обійсті перед хатою прекрасний залізний литий хрест з Розп’яттям і написом: "Ісус розп’ятий на хресті, не полишай нас” ("Jezis ukrizovani ***** nas”)10.

Через теперішнє обійстя Ловги Василя Федоровича є прохід на вже (*****) старий цвинтар. Він поділений на дві частини і з двох сторін (*****) потоком Регуляція. На правій частині знаходиться жидівське кладовище з кам’яними надгробними пам’ятниками (близько 100), (*****) з піщаника, багато з яких прикрашені різьбленими рельєфами у вигляді оленів, голубів, складених у молитві рук, зірок, храмів і т. п. та надписами на "ідіш” та "івріті”. Символіка має означати, напевно, до яких саме категорій населення належали покійні євреї. Вона потребує окремого дослідження. Є тут і два останніх поховання: на першому пам’ятнику-стелі є напис із кириличним алфавітом: "Хаемович  Гізелла.(*****) - 1962”, а на другому: "Нудельман Леся. 1892-1970” (остання (*****) з місцевих євреїв, а з приїжджих, віддалася за місцевого)11.

Зліва від жидівського знаходиться християнський цвинтар, реформаторський та римо-католицький. Кладовища зараз не відгороджені одне від одного. Тут є близько 50 поховань з хрестами, виготовленими з (*****), з сучасними залізними хрестами, залишками литих хрестів XIX (*****) декілька обелісків. Від решти поховань залишилися тільки горбки. (*****) написи вже стерлися і їх неможливо розшифрувати. Перед кладовищем знаходиться обеліск з написом, який повідомляє, що тут (*****) Густав Гойнош, управитель маєтку (очевидно, Телеків), жив  66 років і помер у 1890 році. На другому кам’яному хресті ще теж можливо (*****): "Томчік Янош. 1847-1913. Хай буде блаженна пам’ять”. На деяких старих та сучасних залізних хрестах також збереглися написи: "Капоста  (Томчік) Анна, жінка Віктора Томчіка”. Ще можна прочитати прізвище покійної "Болеман Каталін”, бо ще залишилися лише основа залізного хреста. Судячи з напису "Малтер Елемер. 1893-1894” на одному з тесаних кам’яних хрестів, це мало бути поховання дитини. Зберігся на одному місці й фундамент-цоколь пам’ятника та обеліск, пикрашений у верхній частині зображенням дерева (плачучої іви), що вказує на приналежність до реформатського віросповідання. На обеліску слабо збережений напис: "Тут спочиває Форборгер Павло, інженер лісового господарства маєтку (очевидно, графа Телекія); пенсіонер, 1852-1919, та його дружина, Лібентрітт Караліна. 1856-1940” (напис угорською мовою). На цвинтарі знаходиться ще одна могила з обеліском та залишками огорожі. На обеліску можна прочитати: "Кевцькі Адольф. 1843-1914”. За переказами, це поховання двох постріляних жандармів. Та достовірних даних про цю подію вже не збереглося12.

На одній з старовинних вулиць села, Боднарівскій, що дістала свою назву, очевидно, від майстрів-боднарів, котрі виготовляли "гордови” (діжки)13, під номером 43 знаходиться будова колишньої реформатської парохії села. Будова кам’яно-цегляна, XIX ст., прямокутної форми, з залишками невеликого "ганку”, великими дверима з боку двора та трьома великими вінками зі сторони вулиці. Десь у 50-х роках її віддали під дитячий садок, потім під складське приміщення, а зараз її здано в оренду під столярну майстерню. Позаду фари, на телеку-фундушу – колишній власності реформатської (кальвіністської) громади – збереглися залишки-фундаменти реформатської церкви та кріпти (склепу). Ще у 60-х роках діти, котрі таємно спускалися в кріпту, бачили тут 2-3 домовини по вул.. Боднарівській, була з’еднана з кріптою та пивницею. Над дверима церкви було рельєфне різьблення, яке пропало, коли у кінці 50-х років люди розібрали церкву на фундаменти для власних будинків, які будували по вулиці. Громада реформатів перестала існувати у кінці 40-х років, швабів та угорців записали словаками.

Багато обелісків з чорного мармуру та андезиту з могил похованих тут угорців та швабів (німців) люди покидали у Регуляцію, що протікає позаду залишків церкви та кладовища14. За колишніми та християнським цвинтарям тепер доглядає сім’я Ловги. Вони закриті ще у 30-х роках.

До другої світової війни в селі проживало багато жидів. В основному жили вони по центральній вулиці Великій. На краю потука Регуляція мали свій млин. Де зараз стоїть будинок сільради, там колись була бужня-синагота та купінь для жидів (баня), викладена плиткою. Раз на рік йшли  до бужні і жінки. На празник "кучки” в своїх дворах робили шатри з вирізаного соняшникового та кукурудзяного стебла. Одягалися у біле вбрання і з запаленими свічками молилися над потуком (навіть і в радянські роки). Жидів вивезли у концтабори, а їх речі порозбирали люди. В селі був стоматолог-жид, якому як сусіду у п’ятницю та суботу прислужували християни. В п’ятницю ввечері закінчували всяку роботу. В хаті було вже прибрано, на стіл клали свічки і "халу” (здобний хліб, який спеціально пекли на суботу). Навіть піч у суботу розпалювали запрошені для цього християни, бо в цей день, жиди нічого не робили, тільки молилися15.

На сучасному обійсті Панька Івана Івановича та Віг Анни Степанівни, яка походить з словацького-швабсокого роду (дівоче прізвище Бугар), по вул.. Словацькій, напроти гуртожитку лісозаводу, знаходиться старе угорсько-швабське кладовище, яке виходить на вул. Перемоги. Воно теж поділене на дві частини. У правій частині – поховання швабів з кам’яними надгробними тесаними з каменю хрестами десь XIX ст., на що вказують деякі ще збереженні написи німецькою мовою: "Шледлер Франц (1820-?)”, "Франц Шредл (?-1879)”, "Сігмонд Шребер” (хрест вже "вріс у землю”), "Паулі Магдолес”(1830-1954), "Паулік Антон (1828-1887)”. Останній має вже залізний литий хрест. У лівій частині знаходяться поховання угорців. Всього збереглося близько 6 поховань. На деяких ще можна прочитати написи: "Дропко Мігаль (1838-1908)”, "Юнгвірт Ференц (1889-1904)”, "Юнгвірт Йожеф (1843-1905)” та ін. (угорською мовою). Знаходиться на цьому кладовищі і великий тесаний з піщаника кам’яний хрест, на якому колись було Розп’яття (видно отвори від кріплення). Біля хреста був дзвін, і вранці та ввечері тут дзвонили. В цьому районі села жили робітники лісозаводу: угорці, німці (шваби) та словаки. У жовтні 1944 року тут поховали двох робітників – угорця Мігеля Чуку та німця Лароша Гільперта, бо міст через Боржаву вже був зірваний і неможливо було поховати їх на великому сільському цвинтарі по сучасній вулиці Січових стрільців16, де розміщене кладовище 90-х років.

Неподалік, на теперішній вул. Перемоги, знаходиться двоповерхова будова 40-х років – гуртожиток колишнього лісозаводу, який місцеві жителі назвали "Емелет” (поверх). На ній встановлено меморіальну табличку з написом, що тут жив і працював самодіяльний композитор, заслужений діяч мистецтв України Михайло Машкін. Але насправді проживав він не в цій будові, а в будинку, що знаходиться позаду гуртожитку.

Однією з пам’яток Довгого є церква Успіня Пресвятої Богородиці, будівництво якої розпочали у 1909  і завершили у 1911 р. це – колишня греко-католицька церква, передана владою православним у 1949 році. Іконостас повний. Ікони-образи виконані невідомим художником. Вівтар з візантійським балдахіном, животом та боковим вівтарем-жертовником – теж поч. ХХ ст. Своєрідно розміщені ікони на іконостасі, різьблення якого виконав прекрасний місцевий майстер-різьбяр Федір Фірка. Збереглася легенда, що він виготовив для графа Телекі дерев’яний годинник (діючий), який у 20-х роках ХХ ст. був переданий в Празький національний музей17. На стінах церкви частково збережені старі і намальовані нові фрески-розписи, виконані у 70-80-х роках ХХ ст. о. Іваном Андріашком, художником-дияконом з Приборжавського. Збереглася і стара Хресна дорога та бокові олтарі у човні церкви. У притворі – напис: "Сія церква будувалася от 1909-1911 рр. Реставрована у 1991 р.”.

Збереглося й декілька стародруків: "Літургікон-Служебник”, надрукований у Львові в 1866 р., "Тріфолігон” з написом "Принад лежить ко Довжанской церкви”(1870р.) (на угорській та русинській). Книга надрукована у Почаївській лаврі у 1777 році; "Часослов”, надрукований у Львові у 1888 році; "Мінея”, надрукована у Києво-Печерській лаврі у 1708 році; "Псалтирь”, надрукований у Москві у 1907 р.; "Октоихь” з написом: "Сію книгу купил в честь і славу Божію Іоань Кополовець и Федор Минович. 1903 р.” та помітка: Онуфрій Лепкий (без титульної сторінки). Збережена і "Мінея”, надрукована  у друкарні Фелдешія в Ужгороді у 1913 році.

 На тірні-вежі знаходяться 4 дзвони. Два з них подаровані сім’єю Ковачів: "Во славу Божію даровали Ковач Михаил и супруга его Анна. Гудом 1922”. Третій вилитий у Будапешті Анталом, а четвертий подарований церкві у 1920 році Матвієм Ковальом ("Дзвін Матвіїв”). Оповідають, що то великий дзвін з реформаторської церкви, бо великий у 1943 році забрали на військові потреби.

       Перед входом у церкву два бетонні хрести з Розп’яттям. Один встановила сім’я Фірки Юрія "В пам’ять героїв впавши в світовій войні 1914-1918” (напис латинською). Внизу (на основі): "V pamjat herojev vpavsich v scetovej vojni 1914-1918”, рельєфні зображення каски, гвинтівки, шабель і артилерійського снаряду. Другий хрест такий же, але напис на ньому замальовано. Він був встановлений в пам’ять жертвам Другої світової війни (ще на початку 90-х років напис зберігався, але потім його замалювали, напевно, сучасні "варвари”). На подвір’ї церкви побудовано сучасну церковну фару. Біля дерев’яного хреста жінки моляться Романець.

Неподалік трохи позаду церкви, знаходиться колишній замок-палац графів Телексів. Замк5овий палац, фактично побудований на місці первісного замку Довга їв у XVII ст., був розбудований у 1712 році. Спочатку тут побудований палац, а потім обнесли його своєрідного кріпосною стіною з кутовими баштами. У 1774 році з боку церкви побудували вхідну башту з воротами. Сучасного вигляду будова набула тільки у 1798 році.

Замок-палац у формі квадрата має восьмигранні башти по кутах та шатрове покриття-дах. Бійці на баштах мають площу обстрілу 65х65 метрів. У південно-східній частині, посередині кріпосної стіни, знаходяться вхідні ворота з бастіоном, який теж восьмигранний. Палац має прямокутну форму, що нагадує плоску цеглину. Він примикає до оборонної стіни у північно-західній частині. Палац – барокова одноповерхова будова з підпорами та прикрасами-ризалітами. Вікна великі, з перемичками. У північно-західній частині оборонної стіни розміщено господарські будови, які зараз вже майже зруйновані і розбираються. У дворі зберігаються ще залишки старовинного парку з первісною основою18. Але він дуже занедбаний. Зараз у цій прекрасній колишній історико-архітектурній споруді розташоване відділення обласного протитуберкульозного санаторію, відкритого доктором Кузнєцовим О. І. У 1946 році. Колишній санаторій для лікування хворих на туберкульоз кісток мав 150 ліжок. Зараз їх скорочено до 90. Ця філія знаходиться поблизу лісозаводу по вул.. Перемоги. Старожили згадують, що тут у центральній будові була колись лікарська приймальня, в якій працював лікарем доктор Ключка, чоловік доньки Івана Франка.

На центральній площі села, де знаходяться торговий центр, ресторан, колишній Будинок культури (який сьогодні нагадує "забігайлівку”, а вся площа – великий щоденний базар), стоїть пам’ятник каруцам, встановлений і освячений на честь 200-ї річниці повстання угорських та русинських селян під проводом Ференца Ракочія ІІ проти засилля Габсбурзької  монархії. Саме в урочищі Шарам пів біля Довгого відбулася перша битва курців проти урядових військ. У 1990 році експедицією Закарпатського краєзнавчого музею "Шляхами куруців” теж був встановлений дерев’яний хрест. Пам’ятник встановлено і освячено греко-католицькими священиками 8 червня 1906 р.19 "С богом, за Отчизну и свободу! На пам’ятку первуй битви 7 Юнія 1703 года упавши героєв куруцов ІІ Франка Ракоція” (на одній стороні), "Пролю кров за отца, за матер погибну я єще днес за мні заручену невісту – помру. Я єще днес за свою дорогу Отчизну”, - гласить напис на другій стороні пам’ятника.

Поруч з цим пам’ятником знаходяться стела та невелике кладовище, на якому поховані партизани та воїни Червоної армії, які полягли в боротьбі з фашистськими загарбниками. На стелі (памятник добровольцям-односельчанам) викарбувані прізвища загиблих: Воробок В. В., Гільперт А. І., Гільперт И. Л., Горбляський Ю. Ю., Грига І. Ф., Капустей М. М., Каналом І. І.. Пекан М. В., Роман М. В., Сенинець І. Ф., Саварин Ф. Ф., Саварин Д. В., Фанта В. Ф., Кополовець Д. В.. Кополовець І. Ф.. Ковач В. А., Керечанин М. Д.. Ловга М. Ю., Матінко В. Д., Минович Д. Д., Панько І. І., Попик Ю. П., Росоха Ю. І., Сенинець А. І., Кришило І. І., Татош Д. П., Топа І. Поряд знаходяться могили воїнів Радянської армії: Гнатюка І. Я., Канчука Ф. М., Гуменного Ю. К. та могили партизанів загону ім. Ватутіна: Пронвна М. І. (комісара загону), Бірова В. В. та Мельникова І. Г. (командира загону). Поховання 1944 року. Пам’ятники потребують ремонту та постійного догляду.

По нинішній вулиці Січових стрільців, на розі вул. Куклівської, знаходиться Римо-католицька церква Святого Духа. Ця невелика церква побудована у 1940 році. Фундамент кам’яний, а сама церква з невеликою турнею та одним дзвоном, який подарований угорським паном. До 1938 року і руснаки, і словаки, і угорці молилися у одній спільній Успенській церкві 1911 року. Після того як русини не пустили їх церкву, Йожеф Галамбоші, римо-католицький священник, разом з громадою словаків та мадяр вирішили побудувати свою церкву. Допомогли і руснаки. Принесли геренди та дерево, з цегли побудували фару, а з дерева – тимчасову церкву. Вона була закінчена у 1940 р., а дзвін подаровано білківським мадяром у 1942 році, - так оповідає історію храму Домінік Мошак (1938 р. н.). При церкві була і Хресна дорога (Страсті Ісуса Христа), яку знищили комуністи. Вона знаходилась по вул.. Кальварійній, (вела до старої гамори)20. Першим пароом римо-католицької церкви став Гейза Колас з Чехії. Пригадують священників Мацейка з Усть-Чорної, Лароша Пудрю з Мукачева (служив 29 років), Йожефа Голомбоша з Мадярщини, Августина, Петра Жарковського. Зараз обслуговує вірників Михайла Шанта з Словаччини та сестрички-вінцентки21.

На подвір’ї церкви встановлений вірниками у 1992 році бетонний хрест з Розп’яттям. З правої сторони боковій стіні церкви поставлено дерев’яний місійний хрест 1941 р.

Побудована за проектом Виноградівського архітектора Василя Черкуна нова римо-католицька церква Святого Духа освячена у жовтні 1999 року. У старій2 церкві моляться греко-католики, які спочатку відправляли богослужіння на великому цвинтарі, аж поки о. Ігнатій не запросив їх у церкву Святого Духа, де вони і моляться зараз.

Греко-католицька церква і парохія у Довгому відомі вже з 1792 року. Тематизм (Перелік) парохій і священиків Мукачівської греко-католицької єпархії за згаданий рік вказує на наявність у Довгому парохії, яка налічувала 480 вірників. Духовні потреби яких задовольняв отець Михайло Добрай. Його прибуток становив у рік 79 ренських флоренів та 26 крейцарів. Парохія належала до Довжанського вікаріату22.

В кінці XVI ст. феодал Богдан Довгай мав свої маєтки в Довгому, Бронці, Керенках, Кушниці, Задньому (Приборжавське), Лисичові. Отримав він також маєтки від свого родича (сродника) Федора Корятовича у селах Макар’єво, Шаркань (Горбок) та ін. В Березькому комітаті, але за невірність і якусь зраду був позбавлений всіх своїх володінь у 1418 році. В списках конфіскованих маєтків феодала Івана Довгая значилися і руські церкви, в тому числі і в Довгому одна дерев’яна капличка з кладовищ9ем і гробами (XV ст.)23.

У 1751 році єпископ мукачівської греко-католицької єпархії владика Михайло Мануїл Ольшевський зробив візитацію (обстеження) парохій Марамороського комітату. У Протоколі значиться також і парохія у Довгому. З цього Протоколу довідуємося, що він в той час (1751 р.) в селі була дерев’яна церква з малою вежею, покрита шинелями. Іконостас та церква освячені єпископом Іоаном Стойкою, антимінс від єпископа Бізанція. Циборія була дерев’яна, чаша – цинкова. Інші речі, необхідно для Євхаристії, були старими. Був і жертовник (боковий вівтар). Церковні книги були писані (рукописні) та друковані. Замість "Тріфологіона” була рукописна "Мінея”. Церква мала два дзвони які освятив єпископом Мисаїл Ольшевський. Церква була освячена на честь Іоана Предтечі. Цвинтар огороджений. У той час парохом був о. Федор Сарай, висвячений єпископом Іоаном Стойкою. Для парохії було виділено місце, але без земельної ділянки, яка належала б приходу. Володар Владислав Телекі за користування землею вимагав від священика дві шкурки куниць на рік. В селі було 20 газдів, які не платили натуральні податки священику, а тільки виконувала для нього певні види господарських робіт. Вірників, готових до св. Сповіді, було 120. Метрики, які і хреститель ниці, не було. Дяка приход теж не мав, а церковник був звільнений від порції (податку)24. З тематизмів можна дізнатися про історію села та про греко-католицький, а пізніше і православний приход.    

 Після легалізації греко-католицької Церкви на Закарпатті було відновлено і діяльність Мукачівської греко-католицької єпархії, а 27 серпня 1991 року під номером 150 була зареєстрована відновлена греко-католицька громада без права проведення богослужіння у колишньому своєму храмі Успіня Пресвятої Богородиці (церква передана православним у 1949 р. Незважаючи на прийняте рішення про чергове богослужіння, греко-католиків до храму не допущено). Парохом греко-католицької громади, що налічує понад 830 вірників, є о. Юрій Дзвонар, випускник відновленої Ужгородської Духовної семінарії39.